Спогади

15.12.2016
Анатолій Саньков
Пристрастные заметки Не один о другом, не друг о друге, а Друг о Друге, или от просторечия к поиску первоначального, истинного значения слова. Мы стали друзьями почти сразу. А встретились в больничной палате – я лег, а он выписывался после операции. Сразу зашел разговор о художниках ( я смотрел фильм о Ван Гоге ) и вдруг оказалось, что мы оба знаем и любим Анатолия Зверева, современного художника, имя которого знакомо немногим. Да и кому сейчас какое дело до каких-то художников, тем более современных. Все было сказано. Мой сосед был художник, живущий в Вергунке, и только что отработавший персональную выставку, и не первую, в картинной галерее Симферополя, в фонды которой были взяты несколько его работ. Ничего себе! А я о нем никогда не слышал, хотя знаю местных художников, хожу на выставки, с некоторыми художниками знаком. Тудор Ион Стегэреску – еще и такая экзотика ( это при том, что я – Ваня Курский ). Вскоре я поехал к нему домой. Работ оказалось огромное количество. Более всего пейзажей, пленерных работ – глаз увидел, рука перенесла на холст. Было море, натюрморты, но и головные, отвлеченные от натуры, лабораторные работы. Сначала ничего не было понятно. Моя жена, специалист по натюрмортам, сразу обратила на них внимание, некоторые были очень хороши, особенно цветы. Одну работу попробовали купить. Все, кто ни приходил к нам, сразу обращали на нее внимание. Оказалось - людям хочется это смотреть. Стал показывать его своим друзьям . У художника оказался богатый послужной список – много персональных выставок – Сиферополь, Алушта, Львов, Дубай, какие-то работы были в Сент- Этьене. А почему не в Луганске? Есть что показать, есть что смотреть. И мы с друзьями решили попробовать организовать выставку в областной библиотеке. Оказалось это не сложно. Стали вместе отбирать работы – набралось около 30. Сами приготовили афишу, буклет. Выставка была в конце 12 года – работала более двух месяцев. Она удалась, было много отзывов, даже в телеэфире. Далее прошли выставки в русском драматическом театре, в академии искусств. Затем нас пригласили в Художественный музей, где прошла репрезентативная выставка 40 работ, 2 из них взяты в фонды музея. Это не значит, что сразу все заинтересовались этим свежим явлением в искусстве у нас в городе. Я боюсь говорить о значении этого явления, поскольку не являюсь профессионалом, а только дилетантом, но… «Какой вам еще культуры надо? Для нашего общества художники, которые пытаются на тоненькой ниточке выработать что-то настоящее,- это маргиналы, которые сами для себя играют на каких-то инструментах, пишут книги, читают стихи. Зато культуры как таковой нет, поскольку не хватает традиций ее поддержки и общественного запроса. Особенно нет осознания смысла и важности современной культуры ( т.е. самих себя ). Для наших чиновников она априори подозрительна и непонятна» Д.Быков. «Общаться с искусством ( живописью, музыкой ) – необходимо для того, чтобы попытаться убить в себе кентавра, минотавра, убить в себе животное, вочеловечиться, стать человеком – довести себя до катарсиса ( до наслаждения ) – хотя бы на какой-то момент. Можно выключиться из времени и попытаться стать богом. Мистерия общения с искусством. Чем меньше мы общаемся с искусством, чем меньше мы останавливаем время, останавливаем миг, тем больше мы превращаемся в животных и «бизнесменов». Искусство противоположно совокуплению слепых в крапиве. Художник, искусство – это мост над бездной (бездна – наша жизнь )». Паола Волкова. Это мысли больших, уважаемых мною людей, у которых я постоянно учусь. В октябре – ноябре этого года прошла свежая выставка Тудора Иона ( Федора Ивановича ) под патронатом М. Голубовича в «Светлице» под названием «Цветы». Итак, поговорим о цветах. Любите ли вы цветы? Любите ли вы их так, как их любит наш художник? Всем сердцем, всей душой, глазами, руками, красками и холстом? Цветы нашей жизни! Это один цветок и много цветов – много так, что их не в состоянии охватить взгляд. Цветы сорванные – свежие и сухие. Цветы в вазе, горшке, в стакане, в ведре, на белом фоне, на сером, на красном… Цветы в природе, на пленере – в разное время года. В разное время суток. Говорить об этом можно много и бесполезно. А он сел и написал. А нам смотреть и не насмотреться. Это не только цветы, это жест его души, ее движение. Он пишет это для себя, он «тащится» от этого. В любое время суток, часто ночью, по впечатлению от увиденного днем, часто не помнит, как это происходило. Это похоже на умопомрачение. Время останавливается. Это делается так сильно для себя и так много для себя, что он хочет и вынужден показать свои работы, свою работу нам, Ему хочется, чтобы и мы пережили то же самое. Автору хочется общаться с нами, зрителями. Очень важен живой человеческий отклик. Ему надо знать, что он написал. Он и так это знает. Но у него нет чувства превосходства перед зрителем. Он такой же, как мы. Но он художник по факту рождения – это его первородный грех. Он не может не писать. Так не может, что работы рождаются почти каждый день. Это не только цветы. Много всего, все вам покажем, лишь бы вам хотелось это видеть, смотреть. Это кислород для тех, кто хочет получать что-то не с воспитательной целью. В живописи надо задать вопрос – а что я вижу? – а это мне нравится! Пусть кому-то не понравится. Это тоже интересно. Люди разные и это нормально. Диалог со зрителем очень важен. Просим вас, выскажите все, хотите сказать. Искренность прежде всего. Ведь художник сам искренен с нами, он говорит с нами своей душой, цветами своей души. Примерно так я открывал эту выставку. Красив цветок. Человек тоже бывает красив, но он еще может быть и талантлив. Может быть, так падает жребий, такова судьба, происходит какое-то стечение обстоятельств. Например. Рождается ребенок в простой молдавской семье, не только в самой простой, но даже в неблагополучной. По этой причине с 2-х лет живет в детдоме. После детдома, как положено, интернат, хорошая, настоящая школа жизни уже начата. Ребенок уже вкусил от жизни и начинает рисовать, а если точнее – продолжает, потому что однажды он мне рассказал о своем самом первом рисунке. Это произошло еще во время жизни в Каса Маре ( в материнском доме ). Ребенок остался один в беленой хате, покакал на пол, а потом своими детскими ручонками размазал свои какашки по белым стенам – это была его первая картина, и может быть самая талантливая по самым современным меркам. Будучи таким талантливым он во время учебы и жизни в интернате закончил художественную школу. Дальше было ПТУ в г. Ровеньки и шахтерский труд. Общага, армия. Я перечислил тех ведьм, которые стояли у колыбели этого ребенка. Но вот та ситуация, когда эти ведьмы, скорее всего, были феями. Это они наградили его первородным грехом. Он по факту рождения художник. И никто и ничто его судьбу не в состоянии были изменить. Так написано в книге судеб - и все! Пытался дальше учиться. Дважды поступал в художественный институт. Не хватало знаний русского языка. Так и осталось образование: интернат, художественная школа, ПТУ. А я со своим высшим образованием и самообразованием с ним и рядом не стою. Потому что я безгрешен, у меня нет первородного греха, никто меня не наделил талантом, но я талант вижу и чувствую, и мне всегда хотелось рядом с талантом постоять. Как-то прихожу к нему домой, он говорит – сейчас будем слушать джаз. И показывает мне сюжет, где знаменитая джазовая певица Нина Симон сидя за роялем на сцене джазового фестиваля в Монтре исполняет «Feelings”. Она пытается расшевелить зал, нервничает, поет, играет, хрипит, делает джаз. Тудор мне говорит: я хочу писать картины так, как поет Нина Симон. Каково! Вот так и становишься художником. Учителей не надо. Если они тебе нужны – их находишь сам А учителем может быть все. Вот, например, цветы. Море. Вся природа вокруг тебя, вся земля – она вырывает глаз, учит руку. Аристократизм не предполагает ни богатства, ни карьеры. Аристократия по праву рождения свободна от корысти. Аристократия – не самое богатое и не обязательно «изящное»,но счастливое сословие. Побуждения его не ограничиваются материальными причинами, сословной завистью, долголетним унижением. Аристократа волнует не то, что о нем подумают, а то, что он сам подумает о себе. Он мне звонит каждый день. И почти каждый день – новая работа. Я получаю их в скайпе. Работает как правило ночью, когда никто и ничто не мешает. Забывает о времени. Забывает обо всем. Иногда это бывает неожиданная мысль или эмоция. Часто, а наверное всегда это всплывает что-то, что, может быть лежало на дне души. Не всегда доволен результатом, дорабатывает. Или откладывает, или переделывает. Многие работы, да почти все, пишутся очень быстро - один, два часа. На вопрос – как же так быстро, что это за творчество? – отвечает, что каждую работу он пишет 35 лет. Как мне сказать сразу – это хорошо, или не очень, или плохо, если это все живо, краски еще не высохли. Это всегда очень хорошо! Все новые работы очень неожиданны, их хочется рассматривать, изучать. Иногда мне очень близок колорит работы – этого достаточно, даже если нет именно сюжета, и нечего узнавать в картине, абсолютно достаточно колорита. Например в работе « Капризный философ» холст просто вытоптан следами ног ( может быть и самого художника ), «философа» уже нет, он аннигилировал, а вся территория им вытоптана. Что тут? Сюжет? Нет, просто мысли, и глазу приятно почему-то это рассматривать. Может быть это автопортрет? Я не могу быть объективным, я только субъективен, да еще и по-дилетантски субъктивен. Мы привыкли, что художник правильно пишет. Художник должен не правильно писать, а правильно публично ошибаться, чтобы тем интереснее было за ним следить, потому что все правильное уже написано и создано. « Бессмысленно повторять или описывать вещь, описывать дерево, здание, мост – сам стань деревом, сам стань зданием, мостом, перевоплотись» М. Цветаева. Малая Родина, начинаем выбирать, где она? Что она? Может быть это Молдавия ( родители, братья, детский дом, интернат, художественная школа )? Ровеньки ( ПТУ. Общага, начало работы )? Поселок Юбилейный ( общага, работа на шахте )? Вергунка, где теперь живет художник? Берем Луганск – делаем его Малой Родиной. Мысли о городе с присматриванием к нему, с всматриванием в него бродят около 10 лет. Было много проб, много подходов. Когда-то были попытки решения элементами классической живописи. Потом уходил от реализма, решал по-новому живописные задачи, смелел. Затем вдруг уходит от чисто живописных задач. Мучается новыми мыслями, копается в истории какого-то вопроса, внутренним зрением видит что-то свое в облике города, утюжит город на скутере, что-то ловит, находит, зарисовки от увиденного только в голове. В помощь – фотографии. Никаких подготовительных работ. Решено все делать в большом формате, свободно, просторно. У художника в городе есть знаковые места. Первые пробные, но начисто, работы сделаны для оформления кафе «Люкс». Сколько было фотографий, был поиск мест, поиск композиции. Работы делались в несколько этапов. Оживлялся городской пейзаж, добавлялась фантазия, немного юмора, немного шутовства, комплиментов – вкуса художника. Здесь есть элемент узнавания и любования. Остальные работы, которые готовятся для отдельной выставки – более свободные, более отвлеченные, мысле-формы. Художник хочет назвать выставку: « Луганск для тех, кто его знает и любит». А за что его любить? Достаточно безликий город, о котором никто не заботится. Но ведь не по хорошу мил, а по милу хорош! Одна из работ – «Луганский симфонический». Художник не частый гость в филармонии, это я там завсегдатай. А он все равно знает наш симфонический оркестр, умеет слушать, музыка ему нужна. Работа очень эмоциональная, богатая, яркая. А в свое время мое предложение руководству филармонии сделать выставку художника « Фантазия на тему цветов» в холле осталось без ответа. Вот теперь вам наше алаверды. В 2014 году исполняется 75 лет симфоническому оркестру. Вся выставка предполагает около 10 больших работ. Мне бы хотелось иметь свою галерею, где бы висели работы этого художника, а я бы всех, кому это интересно ( а было бы интересно многим ) знакомил с ними. Часто экспозицию можно было бы менять, обновлять, делать тематические выставки. Этим богатством все время хочется делиться. А сейчас, где можно выставить картины, посвященные Луганску, и что потом с ними делать? Соревнование между власть предержащими и «денежными мешками» может быть выражено в покровительстве искусству, как было во времена Ренессанса. Далеко нашему городу до Ренессанса, до Возрождения Города – множатся только «Абсолюты» - пока что для города это абсолютное Средневековье. Это абсолютное поедание самих себя. Картины (живопись) делятся не на хорошие и плохие, а на те, которые нравятся нам и которые нравятся кому-то другому. Вся штука в том, что «хорошая» живопись отличается от плохой не тем, что она «хорошо написана», а тем, что за ней стоит «внутренний жест», движение души. Попросту говоря – чувство, все равно какое: боль, радость, умиление, страх… Был человек не воин, Был человек раздвоен, Был человек растроен, Расчетверен, распят. Легко представить себе художника, который работает в одном стиле, в одном жанре, оттачивает свое перо (кисть), совершенствует свой способ и достигает вершин. Хотя само по себе это не легко. Очевидно, так бывает, если художник получил системное образование, кто-то его учил, ставил ему руку. Т. Стегэреску всего этого был лишен. И в силу дилетантизма хотел поробовать все. Сначала пробовал отобразить все, что видит глаз. Казалось, все так просто. Видишь красоту вокруг себя (природу) – переведи все на бумагу или холст, ведь ты все это видишь, видишь, как это красиво, все вокруг тебя. Садился на пленере (тащил с собой все причиндалы для рисования), брал в руки кисть – и ничего не получалось. Даже было неловко перед окружающими: люди думали, что идет художник с мольбертом, подходили посмотреть, что получается – а ничего не получалось. Сразу не получалось. Со временем стало что-то получаться. Вначале, как у всех была природа и ты сам ( твое отображение в зеркале). Много штудий. Все это не отпускало. Уходил в рисование, в живопись, как в запой, вплоть до прогулов на основной работе, в шахте. Со временем появились какие-то навыки, свои приемы. Стал ходить в мастерские художников. Познакомился с А.Филбертом, выслушал первые его замечания. В общежитии отвоевал комнату для своих работ. Когда вернулся из армии, увидел вокруг мусорника – вся земля усыпана его рисунками, выбросили из его комнатенки. Никогда не выпускал из рук кисти. Когда в городе появились уличные вернисажи, долго писал для продажи – приходилось на это жить. Потом стали появляться работы, была абсолютная нужда в них, - которые не отображали прямо то, что видит глаз, т.е. окружающий мир, а как бы то, что было внутри. Стал экспериментировать с колоритом, образами. Ездил в Киев, стоял на Андреевском спуске. Мир открывался, и больше внутренний, чем внешний. Постепенно росло и накапливалось внутреннее богатство. А у внутреннего богатства есть одно главное свойство – его хочется обязательно отдать. И от этого становишься еще богаче. Таков этот парадокс. И вот в самое последнее время происходит что-то, похожее на взрыв. Пишется большое количество работ, появляются работы большого формата. Возник цикл «Луганск для тех, кто его любит и знает» - это будет (цикл растет) 10 -15 работ (многие большого формата). Это не пейзажи, это видение города внутренним зрением художника – я их называю метафорами города. Интересно их рассматривать и говорить с художником об этих работах. Много мыслей, которые хотелось сделать зрительными образами. Цикл «Море и после…». Здесь парадокс двух несхожих стилей. Во время поездки в Гурзуф и Артек за 14 дней было выполнено 16 работ пейзажных на пленере, за один присест. Да, это пейзажи – окружающий мир отнимал зрение, рука переносила рефлекс увиденного на холст. И хватит! Художнику хочется окунуться в природу, насладиться ею, а потом все равно сбежать в себя. И вот дома стали появляться «лабораторные работы» в мастерской по тому материалу, который накопился внутри. Вот тут стало интересно. Неожиданно по образности, по колориту. А уход в цветы, в натюрморты происходит постоянно. Это отдых, развлечение. И вдруг появляется работа «Перечитывая Мандельштама». Оказывается в 18-летнем возрасте художник поступал в художественный институт и готовился по русскому языку (сам молдаванин, с русским языком были проблемы ).У учительницы русского языка увидел в тетради переписанные от руки стихи О.Мандельштама «Еще не умер ты\ Еще ты не один\ Покуда с нищенкой подругой\ Ты наслаждаешься величием равнин\ И мглой, и холодом, и вьюгой\ В роскошной бедности, в могучей нищете\ Живи спокоен и утешен». Оказывается помнится до сих пор. И легло на холст. А последние 2 строчки и о нем тоже в ту пору. Поразительно! Вот это рефлекс памяти и души. А еще есть работа «Я обнял эти плечи и взглянул» на стихи Иосифа Бродского. Дальше была война. Это отдельный разговор.
26.11.2016
Кладова Елена Васильевна
Олена Заславська, яка з початку окупації підтримала "ЛНР", у Москві стала лауреатом Міжнародної премії імені Сергія Єсєніна. Також вона з російським фондом "Руский мир" у Москві взяла участь у презентації збірника так званої поезії "про Новоросію". На сайті Заславської є приклади її "творчості" з нецензурною лексикою. Ось один із зразків її сьогодняшньої "творчості": И сказал Георгий Тука: «Не могу я жить без стука! Если сепар твой сосед, Я куплю ему билет До Ростова, Таганрога… В Рашку ватникам дорога!» Ищет ватников он в школах! Ну и что? А что такова? Не в Луганске, не в Донецке, В школе, рядом, по соседству. А иначе можно братцы И в котле ведь оказаться. Под Дебалей, Илловайском… В общем, лучше не соваться. Там останутся от Туки Лишь пугающие звуки. Електронний ресурс :http://kh.depo.ua/ukr/kh/u-harkovi-skandalna-poetesa-z-luganska-rozpovila-chogo-12122015121800
25.11.2016
Кладова Елена Васильевна
У Будинку творчої інтелигенції "Світлиця"відбувався фестиваль авторського мистецтва "Райдужний кіт". Під час фестивалю не тільки майстри презентували та продавали свої роботи (прикраси з бісеру, вишиванки, в'язані іграшки, картини, декупаж,мило, свічки тощо), але й відбувалися виступи дитячих вокальних та хореографічних колективів, майстер-класи для бажаючих навчитися щось робити власними руками.
25.11.2016
Дима
Оботри меня Господь, это же Жеканец.
25.11.2016
Анна
Укажите, пожалуйста, в вашей статье, что Дядя Джо в последствии был арестован за убийство двух человек, посажен в тюрьму и выпущен властями самопровозглашенной "ЛНР" для "поднятия духа рок-н-ролла"
25.11.2016
Анастасия
хм, а чого не вказано, чиї ілюстрації?) їх автор - Анастасія Медяник)
25.11.2016
Анастасия
Изначально в группе играл на басу и Петр Малиев (луганский фокусник-иллюзионист) Он и название придумал)
25.11.2016
Олексій Біда
Сохранился номальный логотип ЦЕНТР АУДІОВІЗУАЛЬНИХ МИСТЕЦТВ «ЛУГАНДА-ХАУС». Обращайтесь - перешлю

Сторінка спогадів

22.11.2016
Антон Лапов

У 2004 – 2005 роках активно функціонував клуб “Болгарка”. Це місце, де проводилося все підряд. Клуб називався також “200/30”. Наскільки мені відомо, він був збудований у в 1995 – 1996 році місцевим авторитетом Доброславським. Його вбили у 1997 році. В цьому клубі було щось на зразок кабака для “бандосів”, і в 2001 – 2002 там проводилися різні музичні концерти, а в 2003 буддисти почали робити там якісь акції. У 2004 динаміка тривала. Тоді саме завершувався період, коли всі сейшни проводилися в ДК (будинках культури), люди починали шукати якісь комерційні клуби та інші місця. “Болгарка” була одним із таких місць.

Не було відчуття, що ми – такі панки і хіпани, що ми проти системи. Всі стали модними, намагалися, наприклад, закосити під гурт KORN в музичному плані. Наприкінці 90-х для будь-якого великого міста було властиве використання радянської інфраструктури – будинків культури. Субкультурне життя розгорталося довкола того, щоб прийти до когось на репетицію – це вважалося крутим. З кимось знайомитися на реп-точці, залишатися, бухати, йти разом додому – такого плану, доволі скромно. Клуб, куди б усі приходили послухати адекватну живу музику, – це була фантастика для тих часів. Всі тусили на квартирах, спілкувалися. Інтернету ще не було, та й комп’ютерів теж. Зібратися й послухати вінілову платівку чи компакт-диск без того, щоб зануритися в соцмережі – це було характерним проведенням часу. Та й сам концерт як своєрідна форма соціального життя: знайомства, розборки, обмін думками.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Ярослав Деркач

В Луганську була одна галерея, де виставлялися члени Спілки художників. Я вчасно зрозумів, що у місті – замкнене художнє коло. Провінційне місто, де в 90-ті щось існувало, а далі все, що відбувалося, було для тусовки, не мало суспільного резонансу. Все – спонтанно, емоційно, для друзів, але ж це не є метою мистецтва. Я від початку мав радикальний погляд: або робити мистецтво, або не робити.

Я належу до того табору, який вважає, що культурне життя в Луганську було не зовсім можливе. По-перше, мешканці – люди, які десятиліттями мали совкове сприйняття світу. Переробити й виправити це за п’ять років неможливо. Вони б ніколи не пішли на такі виставки. А робити весь час для друзів – для чого, який сенс?

У 90-х роках було більше локацій, а у 2000-х туди вже припинили пускати художників без грошей. Власники зрозуміли, що треба заробляти. Проте, відкрився клуб «Донбас». Це була перша місцина, де виступи були не на рівні затрапезного рок-сейшну.

Помаранчева революція вплинула мінімально на культурну ситуацію. Вона вплинула на окремих людей. Зокрема, для мене це була важлива подія. Причетність до цієї теми, коли є друзі, які з тобою… Зрозуміло, що більшість луганчан була за Регіони і всю ту потолоч. Це було небезпечно. Вдягаєш помаранчеву куртку – і побити могли. [...] Звісно, ми були, якначе білі ворони, але був кайф відчувати себе проти всіх.

Середовище в Луганську було гнітюче, давило. Я розумів, що треба їхати, але луганчани дуже ліниві, тяжіють до комфорту («є робота, квартира»…). Проте, така ситуація замикає людину в собі. Здатна мислити людина замикається у своєму світі, продукує деколи вдалі речі. Мені було комфортно в Луганську, були друзі, але підсвідомо тягнуло поїхати. Заважав страх, лінь, - такий провінційний підхід.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Люба Якимчук

Нам подобалося привертати увагу до літератури, робити несподівані акції. Це була альтернативна сучасна місцева література, особливо у порівнянні з тим, що робила луганська спілка письменників. У якийсь момент ми перестали варитися у власному соку та почали їздити на різні українські фестивалі, спілкуватися іншими письменниками. Було важливо бачити, що нового з’являється в українській літературі.
Нам подобалося робити перформенси, у яких література – не лише друкований текст, а усний жанр. Я зараз так дивлюся на поезію – як на усний жанр, що живе тут і тепер, а не в книжках. І нам весело і класно було всім разом щось придумувати, щось робити, тому що це була компанія друзів, однодумців. Основними натхненниками були Ярослав Мінкін, Костянтин Скоркін та Олена Заславська, яка пізніше вийшла зі СТАНу через інакші політичні погляди, наскільки я чула.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Антон Лапов

У 2012 році «Фонд Ріната Ахметова» оголосив програму «Динамічний музей». Я мав чітку установку на те, щоб подати проект від Луганського обласного краєзнавчого музею, де працював у 2011 – 2014 роках, на участь у ній.

Проект «Разгерметизация музейного универсума» я розглядав як підготовку до реалізації серйозного міждисциплінарного проекту. Тоді, у 2013 році не вийшло втілити все, що я хотів – я планував ще якісь майстер-класи, підключати художників… Але інертність та частково незнання того, що існують інші форми художньої активності, окрім виставки та банальної експозиції своїх робіт, заважали місцевій художній спільноті повноцінно використати цей шанс інтервенції в експозиційний простір музею. Було важко пояснити людям, що я хочу від них. Напевно, я сам не дуже добре розумів.

На відкритті було багато людей, на закриття зібралася професійна публіка, і я вважаю, цю ідею своїм невеличким досягненням: вдалося для обговорення підсумків зібрати музейних представників та представників активного художнього середовища Луганська. Відбувся певний діалог, хоча, звісно, кожен говорив переважно своє. Адміністрація музею була зацікавлена в тому, щоб включити кілька робіт в експозицію. Я не пригадаю, щоб до 2012 року в Україні були подібні проекти з нехудожніми музеями. Я орієнтувався на приклади проектів російських художників Арсенія Жиляєва та Міхаїла Толмачова, а також на європейську та американську музеологічну практику.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Катерина Мотильова

Мені здається, діяльність СТАНу була трохи агресивною для суспільства Луганська. Особливо для тих, хто нічим не цікавився. Не всі читали сучасні книги і не всі розуміли, що відбувалося в культурному контексті тоді, та й зараз не всі розуміють. Звісно, то були проблеми невеликого індустріального міста, де люди думали про гроші, про те, що немає роботи й невідомо, що буде завтра. Їм зовсім не до поезії. Тут треба брати навпаки. Якщо в Петербурзі, наприклад, який уже є культурним містом, станеться якась катастрофа з людиною, яка навчена читати, вона продовжуватиме читати книжки. В Луганську так не відбувалося.

Для мене завжди було дивним, що в Луганську є люди, які дивляться якісь сучасні фільми, які розуміють мистецтво.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Катерина Пересада

Головна неформальна тусівка Луганська збиралася на Площі героїв ВОВ, вона ж – площа Великої Вітчизняної Війни або «Огурец», тому що в центрі площі стояла висока стелла, на якій пізніше укріпили фігуру типу матері-батьківщини. Це місце називали просто «фак». Довкола були лавочки й на них зазвичай збиралися різні неформали: хіпі, панки, рольовики.

Коли ми хотіли зібратися рольовою компанією, найчастіше йшли на так зване «Пепелище», воно ж – «Пиплище». Це яр, який перетинає вулиця Ломоносова. Ми там тренувалися на мечах, розпалювали вогнища, просто спілкувалися. Різні луганські рольовики проходили через Пепелище.

У 2004 році нас було понад 50 осіб-рольовиків, які вже розбилися на різні компанії. Одні займалися більше фехтуванням, інші їздили на ігри. У нас була ельфійська команда, ми вчили ельфійські мови. Я була її неформальним лідером. Я читала тексти Толкієна, вивчала мови, перекладала, співала цими мовами. Навіть записала два домашніх альбоми. Один з них – у домашній студії братів Золотухіних, зараз вони є авторами гімну «ЛНР».

Рольова тусівка була замкнена на собі, люди мало виїздили з міста. Переважно варилися у власному сокові. А коли розділилися на клуби, то взагалі припинили між собою спілкуватися. Але були дуже талановиті люди. Наприклад, Комісар, він же – Олексій Книш. Він придумав цілий фентезі-світ, за яким проводив ігри, я такого ніде більше не бачила.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Люба Якимчук

Ми започаткували кіноклуб у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Мені допомагали друзі, в університеті — це Іван Іванов, а зовні — друзі з творчого об’єднання СТАН та симпатики кіноклубу, які приносили фільми. Ми показували арт-хаус, ті фільми, які хтось із нас бачив, і які нам подобалися. Зазвичай їх можна було знайти в інтернеті й подивитися вдома, але на самоті це не так цікаво. Окрім того, після показів відбувалося обговорення. Перший перегляд відбувся, здається, у 2007 році, точно не пригадаю, в актовій залі університету, на якомусь малому екрані, чи не по телевізору! А потім нам уже надали кращі технічні можливості для перегляду.
Одними із перших фільмів були «Танцююча в темряві» і «Доґвіль». На перші покази приходило небагато, десять-п’ятнадцять осіб. Це були студенти, але не тільки ЛНУ ім. Шевченка, а й університету Даля. Вони дізнавалися про покази з соцмережі Vkontakte, бо фейсбуку тоді ще в Україні фактично не було, а також через оголошення, які вішали на факультетах. Адміністрації було байдуже, що саме ми дивимося, тому вони не вмішувалися в програму. Вони дивилися на це, як на гурток за інтересами, давали ключі — та й усе.
Здається, цей кіноклуб був поштовхом до створення кінофестивалю «32 травня» у Луганську.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Ольга Коцька

До останнього я була впевнена, що в Луганську я була вперше (і наразі востаннє) у 2010 році, хоча насправді це був 2012 рік. Здається що значно більше часу минуло з тих пір. Центр культурного менедженту розпочав проект з культурного мапування міст і Луганськ був одним із міст-учасників проекту. Власне кожне із 7-ми міст вирізнялось абсолютно відмінним культурним контекстом і мені як координаторці та менторці проекту було важливо познайомитися з місцевими активістами та краще зрозуміти культурний ландшафт. Водночас, це була хороша можливість презентувати програму резиденцій Української мережі культури.
Я їхала без особливих уявлень, не мала певного образу міста. Але в цікавий спосіб, перше стійке враження сформувала саме дорога до Луганська. Здається подорож тривала 17 годин. Період дороги й розуміння, що потрібна майже доба, щоб дістатися зі Львова до Луганська – це було дуже фізичне враження про відстані в Україні. Якби я їхала стільки ж часу в західному напрямку, то була б вже мабуть десь в Німеччині, а за відсутності кордонів можливо і в Нідерландах. Я розуміла, що яким би не був Луганськ він просто мусів бути геть іншим аніж місто в якому я виросла. Адже за вікном потяга я бачила зовсім інший ландафт, інші фактури, інші кольори.
Програма в Луганську була дуже насичена. Ярослав Мінкін зустрів мене на вокзалі, я залишила речі в готелі і ми одразу ж поїхали на зустріч з місцевою культурною спільнотою. Формат зустрічі був дуже офіційним. Ми сиділи в президіумі: Ярослав Мінкін, Олександр Сігіда, Костя Скоркін і я. Спершу я коротко презентувала ідею створення Української мережі культури та можливості які вона пропонує для менеджерів культури, а згодом відбулась модерована дискусія про культурний контекст Луганська і його перспективи. Тон зустрічі був контрасним, більш офіційним, у порівнянні з тим, як схожі події відбувались у Львові.
Презентацію я зробила українською і хоч це не викликало ніяких заперечень, я відчувала певну дистанцію повязану з мовою. Відтак зазначила, що так мені буде комфортніше спілкуватися, але що це не є жодною політичною позицією, і за потреби можу перейти на російську (з галицьким акцентом). Але потреби не виникло.
За час цього короткого візиту я мала нагоду спостерігати за тим, як працює СТАН в Луганську. Вони систематично працювали над формуванням свого іміджу та будували довіру громади до того, що роблять. І саме тому було так важливо, щоб зустріч була офіційною. Це була певна організаційна стратегія: паралельно до більш провокативної діяльності вони пробували побудувати більш довірливі стосунки з іншими ключовими гравцями Луганська. І на мій погляд робили це дуже успішно.
До речі, неформальний Луганськ я також досвідчила. Наступного дня спільну вечерю ми готували на квартирі у когось із учасників СТАНу. І там зібралась вся чи принаймі значна частина альтернативної тусовки. Для розуміння місцевого контексту ця вечеря була не менш важливою ніж офіційна зустріч напередодні.
Мало не забула найголовнішого (сміється). На завершення мого візиту я отримала від Олександра Сігіди, поета і одного із засновників СТАНу, посвідчення, що мене теж приймають у СТАНівці. Це було таке посвідчення, як у радянські часи, такі паперово-пластмасові розкладки, всередині – печатка. Я дуже пишаюсь ним, оригінал цього посвідчення і досі зберігається в мене вдома. Сігіда вручив мені його в столовці: підписав й потиснув мені руку. Було двояке відчуття: не було зрозуміло, чи це перформанс, чи сентиментальний жест. Я відчула себе VIP персоною. І в цьому була навіть якась доля правди, оскільки на той час Луганськ не був особливо популярним місцем призначення. Тому це було дуже зворушливо, трохи перформативно і водночас дуже серйозно – все разом.
Слухаю себе і розумію, що протягом нашої розмови часто порівнюю Львів і Луганськ як певні дві протилежності. Думаю це хибний спосіб розказувати про місто, але це мабуть один із форматів як архівуються спогади, на порівнянні та протиставленні.
В кожному разі одне із протиставлень для мене залишається актуальним і сьогодні. Після приїзду до Львова я зрозуміла – і з Ярославом Мінкіним ми часто до цього повертались, – що Луганськ є містом дії, від ідеї до дії – один крок. Це те, чого мене навчило і місто і СТАНівці.
З культурних ініціатив Луганська СТАН – це єдина організація, яку я знала тоді, і яку знаю зараз. Із жодною з тих організацій, які прийшли на презентацію, протягом наступних кількох років ми не перетиналися.
Це суб’єктивне судження, але мені здається, що культурний Луганськ значною мірою відбулася саме завдяки СТАНу. Вони досліджували, формували і водночас подразнювали (triggered) міську ідентичність, і якби не війна то Луганськ точно зайняв би свою неповторну нішу на культурній мапі України. Тізером цього процесу став фестиваль Aртодром. Літературні слеми та виступи музичних гуртів під відкритим небом на фоні літаків – це високоєвропейська картинка. Яскрава і вражаюча!

Сторінка спогадів

22.11.2016
Катерина Мотильова

В Луганську потрібно було постаратися, аби знайти щось цікаве, щоб кудись піти. Іноді справді нічого не було – могли бути вихідні, коли в місті не відбувалося нічого, ні виставок, ні вечірок.

Мені дуже жаль, що ніхто чи майже ніхто з вихідців з Луганська не говорить про своє походження, про те звідки вони. Я знаю багатьох цих людей. і лише одиниці говорять «так, я луганчанин, я виріс у цьому місті». Можливо, для людей це нічого не значить. Можливо, тому, що Луганськ нічого не давав. Там було важко, наприклад, займатися образотворчим мистецтвом, фотографією чи чимось іншим, не маючи тусовки, друзів.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Люба Якимчук

Я пам’ятаю, що там можна було замовити манну кашу з вареньком. Мене це дуже тішило! У 2009 році вийшла моя книжка «, як МОДА», і я презентувала її в «Донбасі». Це було тісне кафе, і коли в закладі було чоловік двадцять, уже не було місця. А влітку 2011 ми з Марком Токарем грали в «Донбасі» музично-поетичний проект «Донбас і контрабас» (але вже в іншому просторі, бо на літо кафе переносилося на відкритий майданчик). Знайшли нам якийсь нездалий контрабас, який, здається, належав власнику цього кафе. Але нічого, якось зіграли. На Донбасі ніколи не буває легко, і з інструментами теж.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Костянтин Скоркін

Якщо говорити про культурні тенденції десятиліття 2004 - 2013 років, перш за все, я би виокремив протистояння між тим, що ми [літературне угрупування СТАН] називали тоді офіційною і не офіційною культурами. Поясню, що ми вкладали у ці терміни. Офіційною культурою називали тут суму культурних закладів, які дістались нам з радянського часу. Це спілки письменників, які, так би мовити, були для нас як "літературних людей" опонентами. Це національна спілка письменників, луганський відділ (об’єднувала російськомовних та україномовних письменників) і міжрегіональна спілка письменників, яка об’єднувала переважно російськомовних.

Приблизно така ж ситуація склалася в інших сферах: у художній культурі, музичному мистецтві – скрізь існував офіціоз, який працював за якимись напрацьованими радянськими моделями, яким опікувалася і який підтримувала влада. Відповідно, якщо з’являлись якісь меценати, то вони вкладали кошти в основному в цю культуру. І що найбільш сумно, більшість жителів Луганська також сприймали цю культуру як єдину, що існувала в нашому місті. Часто «плювались» на неї, вважали її застарілою, нудною, але попри це вважали «ось, у нас тут культура: театр, філармонія, спілка письменників тощо, – оце і є наше культурне життя».

Протягом цього періоду починають визрівати нові явища у всіх сферах культури Луганська. В силу певних факторів ця неофіційна культура була здебільшого молодіжною. Складався своєрідний віковий конфлікт між батьками і дітьми: старше покоління трималось офіційної культури, молодше зазвичай підтримувало неофіційну. Звичайно, це все відносно, бо минуло десять років, і ті, хто були молодими на початку, до кінця десятиліття значно подорослішали. Тому цей конфлікт лиш спочатку був віковим, а потім став просто ціннісним. Молоді люди прагнули реформувати культурне життя в місті, зробити його більш європейським, більш українським, більш прогресивним; дотримувались сучасних, нормальних стандартів культурного життя. Це основний конфлікт, над вирішенням якого ми бились.

Спочатку - якщо говорити про організацію СТАН, яка була безпосереднім учасником цього процесу - все починалося як певна форма епатажу, літературної гри. На початку шляху ми були дуже молодими, нам здавалось, що епатувати дідусів зі Спілки письменників - дуже круто і прогресивно. Потім ми почали інституціоналізувати нашу роботу. Від заперечення ми прийшли до створення, тобто почали проводити якісь продуктивні акції [...]

Напередодні катастрофи ми перейшли до системного реформування культурного життя. Була створена ціла коаліція громадських організацій, які працювали у сфері культури. Це люди, які пройшли це десятиліття, які уособлювали неофіційну культуру. Молоді бунтарі до 2013 року стали лідерами громадських організацій, головними редакторами газет, вже реалізувались певною мірою в житті. І відповідно вони уже мали якийсь системний підхід. Ці люди навчались, побачили як влаштоване культурне життя в інших містах України, в інших державах і з висоти досвіду та знань почали щось робити в Луганську. Було створено альтернативну концепцію розвитку культури в місті і, власне, це була коаліція громадських організацій, до якої нарешті навіть почала дослухатись влада. А потім відбулось те, що відбулось.

Сторінка спогадів

22.11.2016
Костянтин Скоркін

Якщо гооврити про те, що було поштовхом, то сама пострадянська культурна атмосфера, суперечка зі спадком тоталітаризму, який був характерним для всіх пострадянських держав – ось що закладало філософію нашої діяльності. Зрозуміло було, як ми уже не хочемо жити. Оце старе, погане, тоталітарне, яке продовжувала експлуатувати влада, – це ми категорично відкидали.

Якщо брати політичні події в державі, то, звичайно, каталізатором були події 2004 року. Помаранчева революція дала імпульс громадській активності у всій державі, зокрема й у Луганську. Луганськ не можна порівняти з іншими містами України – з Києвом, Львовом, де почалися кардинальні зміни, які тривають досі. У Луганську ці процеси були слабшими, але були, і про це потрібно пам’ятати.

У 2004 році багато представників неофіційної культури підтримали Помаранчеву революцію, не дуже популярну серед більшості жителів Луганська. Це була перша школа громадської активності, в подальшому поєднання досвіду мирного протесту і прийомів сучасного мистецтва, які використовувались в рамках протистояння владі

Додати спогад